Як відновлювали Дрезден: уроки для України
Агентство, вивчаючи досвід Дрездена, прагне показати, як можна адаптувати ці уроки до українського контексту. Сучасне відновлення Дрездена стало прикладом того, як інтеграція історичної спадщини з новими урбаністичними тенденціями – покращення громадських просторів та зелених зон – може допомогти місту відновити свою привабливість і функціональність.
Україна, на яку попереду чекають відбудова та завдання повернути людей, може багато чого навчитися у Дрездена, міста, яке пережило і значні руйнації, і відтік населення, і економічну кризу.
Відновлення Дрездена
До Другої світової війни Дрезден вважався одним із найкрасивіших міст Європи: його іноді називали Флоренцію на Ельбі. Однак під час стратегічних авіабомбардувань союзників місто було фактично повністю знищене. Чи була у тому військова необхідність – сказати складно, оскільки сучасні оцінки суттєво відрізняються від тодішніх. У будь-якому випадку бомбардування німецьких міст не досягло своєї мети. Дрезден, який після війни знаходився під контролем СРСР, відбудовували вже у стилі соціалістичного модерну.
АТАКА
Ввечері 13-го та в ранні години 14-го лютого 1945 року близько 800 літаків Королівських ВПС Великої Британії тисячами тонн бомб атакували Дрезден, який до того часу союзники практично не бомбили. Нові хвилі атак 14-15 лютого, що були здійснені вже американськими літаками, лише доповнили загальну жахливу картину.
Бомбардування було здійснено у комбінований спосіб, щоб не лише призвести до фізичних руйнувань, але й спричинити масштабні пожежі. Британці навмисно поцілили на історичний центр, де було багато старих дерев'яних будинків.
Дрезден не був самою великою ціллю авіарейдів союзників, тоннаж скинутих бомб також значно менший, аніж було скинуто на інші великі міста Німеччини. Але це була одна з найбільш руйнівних атак бомбардувальників, коли Друга світова війна вже наближалася до кульмінації.
Внаслідок цих атак загинуло більше 25 тис. осіб, багато з яких згоріли у полум’ї пожеж або задихнулись через нестачу кисню у бомбосховищах. За деякими оцінками, близько 80% міських будівель зазнали руйнувань різного ступеня, 50% житлових будинків було знищено або серйозно пошкоджено.
ПЕРЕДІСТОРІЯ
Британська авіація бомбардувала німецька міста як з метою ураження військових цілей, зокрема, заводів, так й проти цивільного населення, яке представлялося робітниками тих самих підприємств, а також для дезорганізації життя та падіння морального духу населення.
Командувач британської стратегічної авіації Артур Харріс дотримувався стратегії проведення «килимових бомбардувань» – інтенсивного та послідовного бомбометання по великих площах, куди можуть входити не лише військові цілі, але й суто цивільні об’єкти. Тобто, це – не високоточний метод ураження цілей. Більше того, точність бомбометання уночі та за активного спротиву ППО апріорі була невисокою.
Харріс не був винахідником даної концепції, яка була запропонована ще 1921 році італійським військовим теоретиком Джуліо Дуе. Він припустив, що у майбутніх війнах авіація буде атакувати міста з цивільним населенням, щоб змусити супротивника до капітуляції. Фактично ця технологія була апробована в 1937 році під час громадянської війни в Іспанії, коли німецькі аси легіону «Кондор» спалили місто Герніка.
Не будемо оцінювати моральну сторону рішення Харріса, але важливо і те, хто почав килимові бомбардування першим саме під час Другої світової війни. Саме німці у такий спосіб «примушували до миру» Нідерланди – країну, яка чинила завзятий опір і не хотіла капітулювати. 14 травня 1940 року німецька авіація бомбардувала Роттердам, внаслідок чого близько 900 осіб загинуло, десятки тисяч будинків було зруйновано та до 80 тис. мешканців залишилися без даху над головою. Після німецького ультиматуму щодо можливості повторення цього сценарію в інших містах країни Нідерланди капітулювали вже наступного дня.
Після німецького бомбардування Роттердаму Британія відмовилась від власної політики завдання ударів суворо по військових цілях. Та й власне «килимову» тактику німці використовували відносно британських міст, зокрема, під час сумнозвісного бомбардування Ковентрі, внаслідок чого місто було практично знищене.
Під час війни та вже після неї багато хто вважав бомбардування Дрездена військовим злочином. Самі британці вважали за краще не привертати зайвої уваги до цього питання, однак саме Харріс не отримав військових почестей, які мали командири його рівня, та навіть емігрував з Британії у 1948 році.
ВІДНОВЛЕННЯ
Дрезден увійшов у радянську зону окупації, а отже, архітектурні, культурні та організаційні підходи СРСР значно вплинули на повоєнну відбудову міста. Рішення про характер відновлення та обсяги фінансування ухвалювалися на центральному рівні: місцева влада та мешканці майже не мали впливу на ці процеси.
Понад 10 років після війни відбудова, якщо її так можна назвати, відбувалася на рівні розбирання завалів місцевими мешканцями, переважно жінками. Самі мешканці жили в підвалах, бараках та інший малопридатних місцях. Загалом розчищення міста тривало до 1962 року.
Обсяг руйнувань у місті був такий, що процес відбудови йшов «з чистого аркуша» та без належного збереження історичного вигляду міста. Перш за все, відповідно до усталеної радянської практики, почали формувати довгі проспекти, вздовж яких зводили стандартні 5-6-поверхові «коробки» без ліфтів. Поруч будували промислові підприємства.
Деякі історичні будівлі, наприклад, палацовий комплекс Цвінгер і оперний театр Земпера, були реконструйовані. Інші будівлі в центрі міста знесли. На їх місці побудували нові – у радянському стилі. Значна кількість церков і палаців, наприклад, барокова церква Фрауенкірхе (Церква Пресвятої Діви), взагалі надовго залишилися у напівзруйнованому стані.
Відбудова історичного центру міста тривала приблизно 40 років і завершилася вже після об'єднання Німеччини, яке стало відправною точкою другого етапу відновлення міста. Головним «експонатом» центру міста, який було відновлено до довоєнного стану, стала церква Фрауенкірхе. Вона стала символом примирення з Великобританією, яка частково профінансувала її відбудову. ЇЇ реконструкція завершилася лише у 2005 році.
Місцева влада Дрездена намагалася позбутися соціалістичної спадщини у міській архітектурі. Це стало серйозним викликом не тільки через масштаб робіт, але й необхідність узгодження питання реновації житла з його мешканцями. Вони не тільки не дуже хотіли переїжджати, але й платити, оскільки це відбувалося за рахунок власників житла. Цю проблему достатньо успішно було вирішено: у більшості будинків оновили фасади, покращили теплоізоляцію та реконструювали внутрішні комунікації, а частину будівель знесли.
Подальші зміни в місті вже враховували нові урбаністичні тренди – там активно почали створювати комфортні громадські простори та зелені зони, покращили транспортну інфраструктуру.
Загалом німецька влада витратила мільярди доларів не лише з метою збереження історичної спадщини, а задля відновлення привабливості Дрездена як комфортного місця для життя та бізнесу. І це вдалося зробити, оскільки з моменту об'єднання Німеччини кількість мешканців міста зросла на 120 тис. осіб, хоча попереду ще чимало роботи.
