Пан Василь починав свою кар’єру дорожника з навчання у 1972 році у Кам’янці-Подільському на дробильній установці для виробництва щебеню. Працював у гірських районах Буковини, де через складні умови довше зберігалися дерев’яні мости. Лише у 1960–80-х їх почали замінювати на залізобетонні, і ці зміни він бачив на власні очі. До 1978 року працював дорожнім робітником і бригадиром. Згодом закінчив Одеський автомобільно-дорожній технікум і здобув фах майстра з експлуатації доріг.
Найскладніше, що йому довелося пережити на роботі, — паводки на Буковині. У 1969-му і 2008-му річка Черемош піднімалася на 8 метрів: зносило мости, розмивало дороги, цілі райони залишалися відрізаними. У 2008-му стихія знищила десятки кілометрів доріг і понад пів сотні мостів. До Вижницького району тоді не було доступу — їжу і воду людям доставляли вертольотами. Окремі ділянки дороги Р-62 вздовж річки залишаються й досі одними з найбільш проблемних.
Професія дорожника — це часто цілодобова робота. Як сьогодні, так і в той час, дорожники працюють без зупинки: відновлюють проїзність, укріплюють береги, будують підпірні стінки. Водночас галузь стикається з іншими викликами: зростає навантаження на дороги, гостро відчувається брак спеціалістів. З 11 працівників у підпорядкуванні Василя Яківюка більшість — пенсійного віку.
«Коли приходять паводки і дорога стає непроїзною, одразу розумієш її справжню цінність. Без неї люди залишаються ізольованими», — каже пан Василь.
П’ятдесят років у дорожній галузі — це не про стаж. Це про паводки й відновлення, про постійні зміни і про людей. Про ситуації, коли вчасно відремонтована дорога не просто зручність, а можливість жити звичним життям.