Історія Людмили Георгіївни — це шлях від інженера до очільниці підрозділу в дорожній галузі, що традиційно вважається «чоловічою». Її кар’єра розпочалася у 1999 році, коли після закінчення Львівського автомобільно-дорожнього технікуму вона прийшла працювати до Вижницького райавтодору. Вибір фаху був невипадковим — Людмила пішла стопами батька, який працював дорожнім виконробом.
Пройшовши всі етапи професійного зростання — від інженера виробничо-технічного відділу до головного інженера, — у 2018 році вона очолила філію. Цей шлях вимагав не лише ґрунтовних знань, а й справжньої витримки.
«Колектив переважно чоловічий, але робота мені припала до душі з першого дня — особливо після того, як я почала виїжджати на об’єкти», — говорить вона.
Нині у її відповідальності — 108 кілометрів доріг, половина з яких пролягає у складній гірській місцевості. «Керувати в горах — це гра в шахи з природою», — зазначає Людмила Георгіївна. Робота тут непередбачувана: на одній ділянці — сонце, на іншій — негода. Команда з 33 фахівців утримує дороги, ремонтує їх, зводить підпірні стінки та укріплює мости, щодня працюючи в умовах складного рельєфу та мінливої погоди».
Найважчими випробуваннями для Людмили ставали моменти, коли від роботи дорожників залежали життя людей. Вона згадує масштабну повінь 2008 року, коли через заблоковані шляхи продукти до районів доводилося доставляти в об’їзд — через небезпечні гірські перевали.
«Дорога — це безпека і комфорт для людей. Приємно, коли нам дякують», — ділиться Людмила. З початком повномасштабної війни відповідальність лише зросла. Потрібно забезпечувати проїзд до пунктів пропуску на кордоні в режимі 24/7 навіть попри дефіцит кадрів. Керівниця працює, виїжджаючи на об’єкти навіть у нічні зміни під час снігопадів.
Свій внутрішній спокій вона відновлює за допомогою вишивки бісером, присвячуючи цьому хобі вільні вечори. Для неї її робота — це частина життя. Цю любов до професії перейняла і її донька, яка також обрала дорожній коледж, продовжуючи справу матері та дідуся.
«Керівник без колективу — це ніщо», — переконана Людмила. Саме тому вона робить усе, щоб її працівники відчували підтримку, а кожен населений пункт району завжди залишався доступним для «швидкої» чи гуманітарної допомоги.