Олександр, майстер ділянки, який сьогодні працює над захистом об’єктів критичної інфраструктури на Харківщині. Його робота — це не просто будівництво чи ремонт. Це боротьба за світло у вікнах, за тепло в домівках і, зрештою, за життя в містах.
Олександра, як і мільйони інших українців, війна позбавила нормального життя, бізнесу й власного дому. Причому — двічі. У 2014 році родина виїхала з окупованого Донецька до Святогірська. Коли ж лінія фронту підійшла впритул і туди, довелося евакуюватися знову, цього разу до Харкова.
Свого часу чоловік був дотичним до цивільного будівництва. Та з початком повномасштабної війни вирішив, що його досвід потрібен там, де від нього залежить значно більше.
«Є енергетика, є тепло, значить є життя в великих містах», — говорить Олександр.
Сьогодні його робочі будні — це постійна небезпека. Харківщина регулярно потерпає від обстрілів, і робота з побудови фізичного захисту та відновлення об’єктів відбувається фактично під звуки вибухів.
«Раз на 10 днів дуже серйозні обстріли. Ну а так, за робочий день без тривог пів години, година. Отак і бігаєш між укриттям і робочим місцем. А з іншого боку, — а де зараз легко?!» Ризик тут не абстрактне поняття, а щоденна реальність. Буває, що сирена і перші вибухи лунають одночасно. «Було таке, що обстріл розпочинається одночасно із сиреною. Бігли практично коли вже все горіло, лунали вибухи. Поки що встигаємо тікати вчасно», — розповідає Олександр.
Окрім постійної небезпеки, цьогоріч додалася ще одна складність — сувора зима. Морози перетворили навіть укриття на випробування.
«До стаціонарного укриття не встигли добігти, довелося залишитися у невеличкому бетонному бункері. А мороз був такий, що через кілька хвилин вже не розумієш, що краще — вийти і під обстрілом бігти до теплого приміщення, чи все ж таки мерзнути».
Та попри все, Олександр намагається дивитися на труднощі як на джерело внутрішньої сили. «Та все, що нам заважає, у кінцевому результаті робить нас сильнішими, а значить допомагає». Ще одна проблема — кадровий дефіцит, говорить чоловік. Не кожен готовий працювати у таких умовах.
«Важко знайти людей, які погодяться працювати в таких умовах. Коли все розказуєш, показуєш, люди йдуть думати і вже не повертаються». А ті, хто залишаються, стикаються з викликами, про які не завжди навіть просто замислюються люди, адже наслідки обстрілів це не лише зруйновані будівлі.
«Це ж не тільки: прилетіло, зруйнувало і все. Це і знеструмлений будмайданчик, або цементовоз, який везе цемент тобі по морозу, а не може заїхати, бо ми в укритті під обстрілом сидимо. І він їздить, калатає той цемент, часто він псується. Так само везуть якісь матеріали постачальники — їм телефонуєш, кажеш: не їдьте. І це дуже складна логістика».
Захист та відновлення критичної інфраструктури — це дуже складна координація, злагодженість і витримка. Це люди, які щодня повертаються на об’єкти після обстрілів, аби знову і знову запускати процес відбудови. Та попри втрати, втому і небезпеку, Олександр вірить у майбутнє.
«У підсумку, вважаю, що все буде на краще. Енергетика стане сучаснішою, ми підемо від гігантоманії. Кінцева мета одна — людям має бути тепло і світло. Заради цього і працюємо».